Кілька років тому я брав участь у щотижневому благовісті серед невіруючих. Кожну п’ятницю ми збиралися, щоб проповідувати Євангеліє, і нас приходили послухати близько 30–40 людей. Переважно це були літні люди або ті, хто жив у скруті. Після проповіді я ще кілька хвилин залишався, щоб відповісти на запитання й поспілкуватися з усіма, хто хотів продовжити розмову.

Майже кожний раз приходила одна жінка.

Після проповідей вона підходила до мене з черговим непростим запитанням. Одного разу вона запитала: «А як же мусульмани? Невже вони не потраплять до неба?» Іншим разом вона ставила під сумнів Божу справедливість або достовірність Біблії. Я намагався відповідати на її заперечення, спираючись на Писання. Але з часом мені стало зрозуміло, що це були не просто інтелектуальні запитання. Під поверхнею ховалося щось набагато глибше.

Так тривало майже три місяці.

Однієї п’ятниці, коли люди вже розійшлися, вона підійшла до мене й несподівано запитала:

— Ви знаєте, чому я не можу прийняти вашого Бога?

— Ні, — сказав я. — Чому?

Її відповідь мене приголомшила.

— Бо Він любить людей, а я людей ненавиджу.

Я мовчав кілька секунд. Ніколи раніше не чув, щоб хтось так пояснював своє неприйняття Бога. У серці я тихо помолився, просячи Господа про мудрість.

Тоді я сказав:

— Маріє, Бог справді любить вас. Але чому ви ненавидите Бога?

Уперше за весь час вона перестала сперечатися. Натомість вона почала розповідати свою історію.

— Двадцять років тому помер мій син — Бог його не врятував.

Ось у чому була справжня причина.

Двадцять років вона носила в собі гіркоту, біль і образу на Бога, яка з часом проникла в усі сфери її життя. Вона ненавиділа Бога, бо була переконана, що якби Бог справді її любив, син не помер би. Тож звинувачувала Його у смерті свого сина. А інших людей ненавиділа, бо вони були тими, кого, як їй здавалося, Бог дійсно любив.

Усі її заперечення: складні запитання, суперечки, опір — були лише проявами набагато глибшої проблеми.

Я лагідно відповів:

— Маріє, Бог розуміє ваш біль. Його Син теж помер.

«Той, Хто не пожалів навіть Свого власного Сина, але віддав Його за всіх нас, як же разом із Ним не подарує нам і всього іншого?»
(Римлян 8:32, НУП)

Потім я розповів їй історію Ісуса —  Його страждання, смерть на хресті та воскресіння. Я пояснив, що Бог не стоїть осторонь людського болю. Він Сам увійшов у нього.

Коли вона слухала, її очі наповнилися сльозами. Хотілося б сказати, що того дня вона увірувала в Христа. Але цього не сталося. Принаймні не тоді, коли я був поруч. Проте щось змінилося. Уперше наша розмова торкнулася не лише її аргументів, а самого серця.

То була наша остання зустріч.

Я більше ніколи не бачив Марію. Але я ніколи її не забуду. Вона навчила мене дуже важливого уроку про благовістя. Більшість заперечень, які ми чуємо, мають не інтелектуальне, а особисте коріння. Люди часто висувають аргументи проти християнства, хоча насправді несуть у своєму серці розчарування, біль, почуття провини, сором, зраду або гнів. Ми легко бачимо сам аргумент, але часто не помічаємо, що він лише приховує глибокі душевні рани й багаторічну гіркоту.

Правда полягає в тому, що доки ми не торкнемося проблеми серця, наші аргументи на захист християнської віри навряд чи принесуть великий плід.

Іноді ми надто швидко починаємо відповідати на запитання, ще не зрозумівши людину, яка їх ставить. Почувши заперечення, ми одразу будуємо богословську відповідь. Але якщо трохи пригальмувати, поставити щирі запитання й уважно вислухати, часто виявляється, що справжня перешкода знаходиться зовсім в іншому місці.

Саме це ми бачимо в розмові Ісуса із самарянкою в четвертому розділі Євангелія від Івана. Спочатку вона заперечує Йому, кажучи:

«Як же Ти, будучи юдеєм, просиш пити в мене, самарянської жінки?»
(Івана 4:9, НУП)

Але Ісус майстерно не дозволяє розмові зупинитися на цьому запитанні й переходить до того, що справді має значення.

Ісус відповів їй: «Якби ти знала Божий дар і Хто Той, Хто каже тобі: „Дай Мені напитися“, — то сама попросила б у Нього, і Він дав би тобі живу воду».
(Івана 4:10, НУП)

Потім жінка висловлює нові заперечення: як Ісус набере воду без посудини, де слід поклонятися Богові та інші. Але з кожним її запитанням Ісус терпляче й мудро веде розмову до справжньої проблеми. Очі її серця починають відкриватися тоді, коли Він торкається її особистого болю — розбитих стосунків і почуття відкиненості. І нарешті Ісус приводить її до найголовнішого — до Себе.

Тоді Ісус сказав їй: «Це Я — Той, Хто говорить із тобою».
(Івана 4:26, НУП)

Більшість людей схожі на жінку біля криниці. Найглибші переживання їхнього серця приховані під поверхнею заперечень. Потрібні час, довіра й багато щирих запитань, перш ніж людина почуватиметься достатньо безпечно, щоб розповісти, що насправді заважає їй прийти до Христа.

Історія Марії нагадує мені, що апологетика має важливе місце. Але самі лише аргументи рідко змінюють людські серця. Це може зробити тільки Святий Дух. І дуже часто Він діє через віруючих, які готові терпляче слухати, щиро любити й нести Євангеліє саме до тих ран, які люди носять у своєму серці.

Тож не засмучуйтеся, якщо хтось знову й знову висуває заперечення проти християнства. Відповідайте на них вірно, але не зупиняйтеся на цьому. Ставте запитання. Уважно слухайте. Моліться про Божу мудрість і проникливість. Дивіться глибше, ніж на поверхню.

Можливо, ви виявите, що найбільшою перешкодою для віри є не аргументи, а зранене серце, яке чекає, щоб почути добру звістку: Бог не залишає тих, хто страждає.