Ніл та Пеггі Вервей
Одного разу в 1954 році до моїх дверей підійшов чоловік, якого я, Ніл Вервей, ніколи раніше в житті не бачив, і попросив позичити мій велосипед. «Так, можете взяти», — відповів я, а сам подумав, що цей чоловік, мабуть, і не здогадувався, що в мене був найгірший велосипед у всій японській місії! Я завжди міркував так: навіщо мені новий велосипед, коли інші проповідники їздять на старих?
Коли я показав йому свого іржавого велосипеда, він, здавалося, був розчарований, уважно роздивляючись погнуті педалі й пошарпане негодою сідло, але все ж покотив його геть, бурмочучи слова подяки.
Кілька тижнів потому я випадково зустрів його на вулиці й запитав: «Що трапилося з моїм велосипедом?» «А-а, — відповів він, — у мене було сутужно з грішми, і я вирішив закласти його в ломбард».
Я ледь не вигукнув: «Та як ви взагалі могли закласти мій велосипед у ломбард?!» Але натомість я подумки прошепотів: «Господи, що б Ти хотів, щоб я зробив у цій ситуації?»
«Допоможи йому грішми, які в тебе з собою», — відчув я спонукання в серці. Що? Я маю віддати гроші цьому пройдисвіту? — промайнуло в мене в голові. Проте я віддав йому всі гроші, що в мене були.
Через кілька днів я дізнався, що того самого дня цей чоловік йшов чинити самогубство, бо в нього не було грошей, щоб купити їжі для своєї сім'ї. Завдяки моєму дарунку його життя було врятовано. Я здригнувся від думки про те, що могло б статися, якби я не послухав тоді Божого Голосу.
Я втратив із ним зв'язок аж до 1980 року, поки одного дня Дої-сенсей, один із проповідників японської місії, не сказав мені: «Один хворий на туберкульоз у лікарні, яку я відвідую, каже, що вкрав у вас щось і хоче відшкодувати збитки».
«Жоден японець ніколи в мене нічого не крав», — запевнив я пана Дої. Але коли пацієнт впав ниць, благаючи мене про прощення, я раптом згадав ту історію з велосипедом, що трапилася 22 роки тому. Тоді і пан Мімура, і — дуже скоро після цього — його дружина визнали свою віру.
Наступна наша зустріч із паном Мімурою відбулася приблизно через шістнадцять років, на початку 1996 року, коли він знову зв'язався зі мною і повідомив, що помирає від раку.
Я домовився, щоб його помістили в християнський хоспіс, і було так відрадно відвідувати його там і відчувати його перемогу перед лицем смерті. Він розповів мені про невиліковно хворого професора-християнина в тому ж хоспісі, який плакав щоразу, коли його відвідувала дружина.

«Псалом 22 допомагає нам із дружиною пройти через це тяжке випробування», — проголосив він, і його обличчя сяяло небесним світлом. «Як я можу плакати, коли мій чоловік здобуває таку перемогу?» — додала його дружина.
22 вересня 1996 року пан Мімура мирно покинув цей світ і увійшов у Вічність.
«Якщо я піду й долиною смертної тіні, не злякаюся зла, бо Ти зі мною; Твій жезл і Твій посох — вони заспокоюють мене». (Пс. 22:4)
посилання на оригінал
