«Мене звати Кіічі Аріга, і я народився в родині ревних буддистів і синтоїстів. Коли мені було лише три роки, мама намагалася вивчити зі мною довгу буддійську молитву, але я плутався так часто, що вона раз у раз сварила мене і в покарання позбавляла сніданку!

Мій батько, каменяр, раз на рік посеред зими піднімався в гори до гарячого джерела й іноді брав мене з собою. Відігрівшись, ми, майже голі, йшли до водоспаду і читали буддійські молитви під його крижаними струменями!

Коли мені виповнилося 12, мій найкращий друг раптово помер. Моє серце розривалося від горя, і я тричі запитав його: «Куди ж ти йдеш?» Але він мовчав, адже був уже мертвий!

«А куди вирушиш ти, коли помреш?» — запитав голос у моїй душі. «Звісно ж, я потраплю до буддійського раю!» — відповів я. Але безжальний голос не вгавав: «Ти що, ніколи не брехав? Хіба ти був ідеальним хлопчиком?» Моя відповідь була: «Ні, звичайно ж, ні!» «У такому разі ти вирушиш до пекла», — безпристрасно констатував внутрішній голос.

Пекло лякало мене, тому наступного ж дня я піднявся о 4:30 ранку, схопив бамбукову мітлу і вичистив усе подвір'я місцевого святилища. Після цього я увійшов до потаємного приміщення, щоб молитися.

«Очистіть моє серце!» — волав я на весь голос до восьми мільйонів богів Японії.

Так я жив цілих два роки: вдень ходив до школи, а вечорами — до храму, де занурювався в буддійську медитацію. Під час неї я не смів тримати очі широко розплющеними, щоб не бачити того, що могло б ввести мене в спокусу. Але варто було мені зімкнути повіки повністю, як я тут же засинав. Тому мої очі завжди залишалися напіввідкритими!

Після двох років медитацій я попросив ченців сказати хоч слово на визнання моєї старанності. Але вони відповіли: «Пробач, але ти мусиш померти, перш ніж побачиш плоди своїх старань!»

Спочатку померти! Я не міг повірити своїм вухам і впав у цілковитий відчай. Найкращим виходом мені здалося самогубство. Я написав прощальну записку батькам: «Пробачте мені, але два роки я марно намагався досягти просвітлення».

Тоді я пішов до залізничної колії і став чекати на останній потяг. Коли він з'явився, я кинувся на рейки, готуючись прийняти смерть. Але коли потяг пронісся наді мною, на мій безмежний подив, я залишився неушкодженим. Я провалився точнісінько між рейками!

Додому я брів, цілком розчавлений, з думкою, що навіть бог смерті відвернувся від мене!»

«31 грудня 1947 року, доведений до відчаю, я йшов до великого храму, всією душею прагнучи отримати прощення гріхів і вічне життя. Але за Божим провидінням, у дорозі я зустрів свого друга-християнина і розповів йому, куди прямую.

«Навіщо ти йдеш до храму?» — поцікавився він. «Іду молитися про прощення гріхів і вічне життя!» — відповів я.

«У такому разі я знаю місце, краще за храм!» — сказав він. «Яке?» — запитав я. «Церква!» — відповів він. «Церква?! — вигукнув я. — Нізащо!»

«Ти мусиш піти зі мною», — наполягав він.

«Я не хочу до церкви, я йду до храму!» — твердив я.

Наша суперечка ставала все голоснішою! Зрештою, він, застосувавши прийом дзюдо, заламав мені руку за спину, повалив на землю і, проти моєї волі, поволік до церкви.

Того дня в церкві я вперше в житті побачив японську Біблію і почув Благу Вість з вуст шведського місіонера. Він з великою силою проголошував: «Поправді, поправді кажу тобі: Коли хто не народиться згори, то не може побачити Божого Царства» (Івана 3:3), а потім продовжив словами: «…Віруй у Господа Ісуса, і спасешся ти і ввесь твій дім» (Дії 16:31).

На тому зібранні я усвідомив чотири істини, які перевернули все моє життя: (а) існує не вісім мільйонів богів, а лише один істинний, живий Бог! (б) я — грішник, і мені потрібне каяття! (в) Ісус Христос помер за мене, щоб я міг пізнати прощення гріхів і знайти вічне життя, і (г) на відміну від вчення Будди про власні зусилля, я міг простою вірою прийняти Ісуса Христа як свого Спасителя і знайти мир з Богом!

Я відкрив для себе дивовижну істину: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Івана 3:16), і я народився згори!

Коли я оголосив рідним, що став християнином, вони жахнулися. З того самого дня почалися мої гоніння.

Сім довгих років мене переслідували! Двічі на тиждень, коли я повертався додому з вечірніх церковних зібрань, усі двері були замкнені. Я стукав без упину. «Хто там?» — питав голос ізсередини. «Це твій син, Кіічі», — відповідав я.

«Ти мені більше не син! — лунало у відповідь. — Я впущу тебе, тільки якщо ти зречешся своєї віри в Ісуса і припиниш ходити до церкви!» «Ісус Христос помер за мене, і, якщо знадобиться, я помру за Нього!» — відповідав я. Голос казав: «Тоді залишайся на вулиці!» І мені не залишалося нічого іншого, як іти спати до моїх ручних кроликів у їхній маленький будиночок.

Через сім років моєї стійкості у Христі моя мати стала християнкою. Минуло ще сім років, і мій батько, брат, невістка, дві сестри і двоє зятів знайшли Господа.

Сьогодні 55 членів моєї родини — християни! Слава Богу! Він вірний і завжди відповідає на молитви!»

Орігінал статті - https://japanmission.org/jm_testimony/from-buddha-to-christ/