– А у мене для тебе сюрприз, – сказала мати доньці, посміхаючись. – Ми з татом вирішили подарувати тобі…
Мама затрималась на слові та, випробовуючи терпіння доньки, запитала:
– Як думаєш, що отримаєш у подарунок?
Надія намагалася здогадатись, а потім, щоб не мучити себе й маму, сказала, що жодної різниці нема – подарунок є подарунок. Мама знову почала, інтригуючи, повільно повторювати вже нею сказану фразу:
– Ми з татом вирішили подарувати…
Тепер донька, заінтригована виразом маминого обличчя, аж зачовгала ногами:
– Годі, мамо, годі! Кажи скоріше!
Мама знову повільно вимовляла кожне слово, так, наче хтось записував за нею:
– Ми з татом вирішили подарувати тобі поїздку до Кишинева.
Надія заплескала в долоні. Оце так подарунок! Не чекала, не думала! Вона обійняла матір за плечі й поцілувала в щоку. Вона ще ніколи не була в Молдові й запитала, у кого вона зупиниться. Надія була впевнена, що житиме в татового доброго товариша Харлампія Івановича. Тато з мамою не раз їздили до них – а ті, у свою чергу, гостювали в їхньому домі.
– Доню, я хочу, щоб ти познайомилася з моєю приятелькою, Лідією Іванівною. Вона зустріне тебе з поїзда й цідва дні ти пробудеш у неї. Ти рада?
Надія дивилася на матір широко відкритими очима. Невже це дійсно правда? Вона багато чого знала від мами про цю жінку. Зокрема, те, що Лідія Іванівна сиділа у в’язниці п’ятнадцять років – за те, що вела жіноче служіння. А коли повернулася, то знову взялася за ту саму справу. Мама завжди казала про неї «безстрашний служитель Господній». Донька, хоч і не бачила її ніколи, все ж дуже її поважала. Одне тільки їй не давало спокою: як же Господь не зберіг цю жінку – вона ж Йому служила? Та цього Надія не наважувалася запитати у матері.
– Мамо, я така вдячна тобі за Лідію Іванівну! Добре, що ти домовилася з нею.
Увечері Надія сіла на потяг до Кишинева. Вона, дівчина, що закінчила дев’ятий клас, відчувала себе цілком дорослою. Спати вона не хотіла, тож, лежачи на полиці свого купе, міркувала, чому ж батьки зробили їй такий подарунок. Сама вона не просила й навіть не натякала на таке. Молодший брат уже їздив з батьками до Кишинева; він зупинявся у Харлампія Івановича... Та за якусь мить дівчина зрозуміла. Як вона не додумалася раніше! «Напевно, мама розповіла своїй подрузі, що я не ходжу до церкви, і попросила її провести зі мною місіонерську роботу».
Надії стало не по собі; вона мало не розплакалася: «Ну що ж, я вже доросла. Я знаю, чого я хочу в житті. Я зможу обґрунтувати свій вибір. А до церкви не ходжу, бо хочу навчатися. Хіба погано стати дитячим лікарем? Скільки я зможу зробити добра!»
Визначившись, Надія стала роздумувати, які ж запитання може поставити їй Лідія Іванівна. Так, розмовляючи сама з собою та плануючи відповіді, вона й незчулася як заснула.
А коли прокинулася, потяг уже стояв на станції «Кишинів». Дівчина глянула у вікно й побачила, що коло вагону бігає невеличкого зросту жіночка у гарненькій шубці та чорному фетровому капелюшку. Вона весь час повторювала: «Надієчко, дитинко, де ж ти? Це я, Лідія Іванівна! Я тебе зустрічаю!»
Коли вона побачила Надію, яка по сходинках вагону спускалася на перон, то вмить підхопила її під руку і, заглядаючи в обличчя, повторювала: «Ой, яка ж ти схожа на батька! Одне лице!»
Лідія Іванівна була така щаслива, ніби якесь її заповітне бажання здійснилося. Коли приїхали до неї додому, вона заметушилася: «Зараз я тобі, дитинко, ванну приготую. Все-таки ти ніч у вагоні їхала». Вона не питала, чи хоче Надія прийняти ванну; вона сама вирішувала – й виконувала теж сама.
Потім вони пили гарячий чай – чому дівчина була рада, бо проспала чай у вагоні. А ще був сніданок, були солодощі… Жінка все підставляла і припрошувала: «Їж, дитинко, не соромся. Молоді завжди хочуть їсти».
Після сніданку тьотя Ліда вклала Надію в ліжко й наказала гарно виспатися, бо ввечері в неї буде збиратися молодь. Надія раділа не так сну, як спокою: тепер ніхто ні про що не буде її розпитувати!
Надвечір молодь почала сходитися. І всі такі щасливі – вітаються, цілуються, жартують… Надія відчула себе чужою. Кімната переповнилася молоддю. Пили чай із печивом, яке встигла напекти господиня. Усе було так просто, ніхто нікого не примушував... Згодом усі розсілися хто де: на дивані, на стільцях, на підлозі, а в центрі на табуретці – Лідія Іванівна. У кімнаті стало тихо-тихо. Залунала молитва...
Потім Лідія Іванівна розповідала про тортури, які були у в’язниці, про те, як атеїсти знущалися з її молодості. Вона повторювала: «Слово, яке я любила й завчала напам’ять, зміцнювало мене. Господь був завжди зі мною, й ніхто не торкнув мене навіть пальцем».
Надія знову поринула у свої думки. Що ж із того, що з нею був Господь; цілих п’ятнадцять років вона все-таки відсиділа!
Лідія Іванівна почала відповідати на запитання молоді; бесіда затяглась аж за північ. Здавалося, ніхто не відчував пізнього часу. Та все ж господиня нагадала, що завтра неділя й буде богослужіння...
Надія прокинулася раненько, але Лідія Іванівна вже сиділа за розгорнутою Біблією й тихо щось промовляла. Певно, вона молилася. Не поснідавши, вони вирушили до церкви. Дівчина ще ніколи не була на такому багатолюдному богослужінні! Заспівав хор – і Надії здалося, що вони десь не на Землі. Сльози текли з її очей. Усі, хто говорив Слово Боже, начебто знали, що саме це потрібно сьогодні почути цій дівчині з України.
Після служіння Лідія Іванівна водила Надію за руку і знайомила її з багатьма людьми: «Це донька служителів, моя гостя!»
А згодом молодь знову зібралася на квартирі у Лідії Іванівни. На столі були бутерброди й чай; хто хотів – той їв. Надія забула, що сьогодні не снідала; їсти їй зараз не хотілося. «А що буде, коли Лідія Іванівна буде розпитувати мене перед усією молоддю?» – дівчині раптом зробилося моторошно.
Господиня дала знак і всі затихли: «Сьогодні ми не будемо бесідувати. Ми будемо славити Господа!»
Невисокого зросту хлопчина миттю сів за піаніно – й полинули пісні. Дехто розповідав про себе, про те, що Господь зробив в його житті протягом цього тижня. Разом молились, а тоді знову співали...
Час збіг швидко, й усі разом радісно пішли на вечірнє зібрання. А потім молодь поїхала на вокзал проводжати Надію. Провідниця голосно запросила від’їжджаючих зайти до вагону.
Прощання, прощання… та коли Надія лише стала на першу сходинку, вона відчула руки Лідії Іванівни. Вона ніби допомагала дівчині піднятись в вагон і в цю саму мить швидко-швидко сказала Надії в саме вухо: «Ти не думай, дитинко, що ти неправильно робиш. Кому багато проститься, той буде багато любити».
Провідниця відсторонила жінку зі словами, що вже немає часу на розмови, час заходити у вагон. Надія піднялась і стояла коло вікна, дивлячись на тих, хто вже встиг стати її друзями, й на жінку, яка щойно сказала їй таке.
«А що я такого зробила, що Бог мені має багато простити?»
Потяг тихо залишав станцію й усі друзі бігли поруч із вагоном, махали руками та щось співали. Надія не ворухнулася.
«Що має їй простити Господь?..» І вона стояла коло вікна, аж поки провідник не попросила її зайти до купе й показати квиток.
