Від самого ранку ми на щось чекаємо. Чекаємо, поки закипить вода в чайнику, поки відчиняться двері, поки надійде відповідь на лист, який відправили три дні тому й тепер раз у раз перевіряємо пошту, ніби від цього він прийде швидше. Очікування настільки звичне, що ми перестаємо його помічати — як перестаємо помічати повітря, яким дихаємо. І все ж саме в цій буденності ховається одне з найгостріших духовних питань, які тільки знає людське серце: що робити, коли Бог зволікає?

Книга Бетсі Говард «Сезони очікування» (Seasons of Waiting) намагається відповісти на це запитання не з кафедри теоретика, а з власного досвіду. Роками вона несла самотність, про яку не просила і якої не розуміла, — і саме ця самотність змусила її відкрити Писання наново. Це той рідкісний випадок, коли книга про богослов'я написана не поверх болю, а зсередини нього.

Учень, який не хоче вчитися назавжди

Багато хто живе думкою про те, що Бог тримає нас у важкому періоді лише доти, доки ми не засвоїмо потрібний урок. Варто лише «скласти іспит» — і двері відчиняться, супутник життя знайдеться, діагноз знімуть, блудний син повернеться. Знайома логіка, чи не так? Вона зручна саме тому, що ставить у центр процесу нас, а не Бога.

Ендрю Мюррей у своїй класичній праці «Очікування Бога» перевертає цю логіку. Людина шукає дарів — чоловіка чи дружину, дитину, зцілення, дім. Дарувальник же хоче дати нам не вирішення проблеми, а Самого Себе. І тоді тривале очікування перестає бути покаранням чи недоглядом — воно стає інструментом, яким Бог викорінює з серця звичних ідолів і звичку долати біль власними силами. Мета школи очікування — не достроковий випуск, а здатність перебувати перед Богом у радості, навіть якщо урок не закінчиться до самої смерті.

Читаючи це, я спіймав себе на думці, яка, підозрюю, знайома багатьом із тих, хто роками працює на ниві благовістя серед розпорошеного народу, що тужить за домом: адже ми теж часто молимося про закінчення сезону, а не про присутність Того, Хто в цьому сезоні поруч із нами.

П'ять кімнат одного дому

Основну частину книги Говард будує навколо п'яти типів очікування, і сила цієї структури — в її впізнаваності. Це не абстрактні категорії, а живі голоси реальних людей, за якими стоять біблійні паралелі такої ж щільності.

1. Очікування нареченого Кеті чекає на нареченого і з жахом спостерігає, як закривається її «біологічне вікно». І це очікування таке схоже на очікування всієї Церкви — Нареченої, чия історія на землі і є історією заручин, розтягнутих до шлюбного бенкету Агнця. Самотня, благочестива жінка — не громадянка другого сорту в Царстві; навпаки, її життя є найточнішою метафорою стану всієї Церкви.
2. Очікування дитини Крістін чекає на дитину — після викидня, ендометріоз та виснажливу бюрократію усиновлення. Поруч із її історією постає Сарра, яка чекала на обітницю не місяці, а десятиліття. Біблія взагалі напрочуд часто розповідає про безплідних жінок — Сарру, Рахіль, Анну, Єлизавету, — і саме через ці «порожні посудини» приходять у світ ключові постаті історії спасіння.
3. Очікування зцілення Тім чекає на зцілення у двадцять дев'ять років, із раком товстої кишки четвертої стадії. І тут неможливо запропонувати легких відповідей — але можна звернутися до Павла з його жалом в тілі та словами: «досить для тебе благодаті Моєї». Зцілення не гарантоване в цьому житті. Але саме в цій напрузі «вже, але ще ні» народжується туга за тілом, непідвладним тлінню.
4. Очікування свого дому Кріс та Менді, місіонери, чекають на дім для дітей, які ніде до кінця не почуваються своїми — класичних «дітей третьої культури». І тут я, зізнатися, читав уже не як рецензент, а як учасник — надто багато в описі цієї неприкаяності збігається з тим, що я бачу в житті тих, кому служу протягом багатьох років у різних куточках Європи. Говард нагадує: апостол Петро називає нас мандрівниками та прибульцями не для втіхи, а як діагноз. Людина, яка надто затишно влаштувалася на землі, — це людина, яка забула про своє справжнє громадянство.
5. Очікування повернення блудного сина. І, нарешті, Сьюзан чекає на повернення сина-наркомана, а Лінн — на покаяння зрадливого чоловіка. Їхнє очікування можна поставити поруч із притчею про блудного сина та зі шлюбом пророка Осії — шлюбом, цілком побудованим на зраді однієї сторони та неслабнучій любові іншої. Це, мабуть, найболючіша з п'яти кімнат, тому що той, хто чекає тут, безсилий: неможливо вистраждати за іншого його покаяння.

Небезпека на іншому кінці очікування

І важливо пам'ятати попередження від Говард: небезпечним є не біль очікування, а те, що може бути після. Молитва почута, дитина народилася, шлюб укладено, діагноз знято — і ось саме в цей момент дар ризикує посісти місце Дарувальника.

Тут можна згадати слова К. С. Льюїса: «Ми нерідко відкидаємо благо, запропоноване Богом, лише тому, що заздалегідь вирішили, яким має бути це благо.» Здійснення земної мрії має не приглушати тугу за новим небом і новою землею, а загострювати її. Тому що за одним закритим сезоном очікування відкривається наступний — мати, яка дочекалася дитини, починає боятися за її здоров'я; той, хто купив дім, починає боятися за його збереження.

Християнство, підсумовує Говард, — це релігія безперервного очікування, яка має лише одну справжню кульмінацію — Друге пришестя.

Навіщо ця книга потрібна саме зараз

Я дивлюся на ці історії не як сторонній спостерігач, а як людина, навколо якої роками лунають схожі голоси — від мігрантів, які втратили дім за одну ніч, до людей, які роками чекають на повернення близьких із духовного «блукання».

І тому головна заслуга Говард бачиться мені не у втішанні — втіхи на ринку християнської літератури вдосталь, — а в чесності. Вона не обіцяє, що очікування закінчиться добре в тому сенсі, в якому ми цього хочемо. Але обіцяє дещо міцніше: що в очікуванні на нас чекає не порожнеча, а Сам Бог.

Можливо, проблема не в тому, що двері не відчиняються, а в тому, що ми все ще думаємо, ніби мета нашого життя — за цими дверима, а не в Тому, Хто стоїть поруч із нами по цей бік дверей.

Очі мої тануть, чекаючи на Твій порятунок і на слова Твоєї правди. (Пс 118:123)

Та я завжди з Тобою: Ти тримаєш мою правицю у Своїй руці. (Пс 72:23)