Послати людину разом із сім’єю на інший кінець світу, щоб вона жила в іншій країні, вивчала нову мову й культуру, пристосовувалася до незнайомих умов і водночас працювала заради певної мети, — одне з найскладніших і найдорожчих завдань.

Дехто зауважує, що за кошти, необхідні для підтримки однієї місіонерської сім’ї, можна було б утримувати з десяток місцевих засновників церков. То чому б замість місіонерських сімей просто не надсилати гроші?

Такий аргумент здається переконливим. Навіщо витрачати десятки тисяч доларів на підтримку однієї місіонерської сім’ї за кордоном, якщо ці самі кошти можна вкласти в місцевих пасторів і благовісників? Вони вже знають мову, розуміють культуру й можуть зробити значно більше за значно менші гроші.

Відповідь здається очевидною: скоротіть витрати, залиште людей у їхніх рідних церквах і просто надішліть гроші. Усі задоволені, а ви й далі підтримуєте місію.

Але, можливо, не все так просто. Можливо, так ми втрачаємо саму суть місіонерства. Ефективна місія ніколи не залежала від пошуку найдешевшого способу служіння. Засобом поширення Євангелія є не гроші, а Боже Слово і Божі люди. Упродовж усього Писання ми бачимо, що Бог поширює Своє Царство не лише через гроші, а передусім посилаючи людей.

Божа місія завжди була особистою

Коли Бог вирішив спасти світ від гріха, Він не скинув із неба мішки грошей, щоб ми могли придбати своє викуплення. Натомість Він послав Свого Єдинородного Сина. І це було не просто дорого — це була найбільша можлива ціна.

Іван пише:

«І Слово стало тілом, і перебувало між нами, і ми побачили славу Його, — славу як Єдинородного від Отця, повного благодаті й істини» (Івана 1:14).

Слово «перебувало» буквально означає «поставило Свій намет». Бог не спасав людство на відстані. Він увійшов у наш світ. Він жив серед нас, розділяв наші страждання, відчував наші слабкості й дуже особисто відкрив нам любов Отця.

Приклад Ісуса показує, що Євангеліє розкривається через життя людей. Бог вирішив являти Свою любов насамперед через тих, хто бере участь у житті інших.

Звичайно, іноді трапляється, що людина знаходить Біблію в готельному номері, читає її та навертається до Христа. Проте це радше виняток, ніж правило. І я переконаний, що в дев’яноста п’яти відсотках таких випадків Бог уже використовував або згодом використає інших людей у житті цієї людини.

У Євангеліях ми постійно бачимо, як Ісус посилав людей. Він послав дванадцятьох учнів (Матвія 10:5). Пізніше Він послав сімдесят двох (Луки 10:1). А після воскресіння наказав Своїм учням: «Тож ідіть і навчіть усі народи…» (Матвія 28:19).

Такий самий принцип ми бачимо і в ранній Церкві. Коли в Антіохії багато людей повірили в Господа, Єрусалимська церква послала туди Варнаву (Дії 11:22). Пізніше апостоли й старші послали до Антіохії Юду та Силу разом із Павлом і Варнавою (Дії 15:22).

Навіть коли церкви надсилали гроші, вони передавали їх через надійних людей:

«Тоді постановили учні, кожний з них, по спроможності надіслати допомогу братам, які жили в Юдеї. Це й зробили, відправивши до старших через руки Варнави і Савла» (Дії 11:29–30).

Економія — не головна мета

Мені доводилося чути, що місіонерські поїздки, особливо короткострокові, — це марна трата грошей. Зазвичай аргумент звучить приблизно так: «Навіщо везти літаком десятьох людей до _______ (вставте назву країни), щоб вони будували те, що місцеві могли б збудувати за значно менші кошти?»

Звичайно, у цьому є частка правди. Деякі місіонерські поїздки справді більше нагадують духовно забарвлену туристичну пригоду, ніж справжнє служіння Євангелія. Проте те, що хтось проводить короткострокові місії неправильно, не означає, що від них потрібно цілковито відмовитися.

Таке запитання виходить із припущення, що головна мета місії — якомога дешевше звести будівлю. Але це ніколи не було її основною метою. Мета місії — виявляти любов Христа, звіщати Євангеліє та робити людей учнями. Будівництво приміщення, копання криниці чи будь-який інший проєкт — це лише засіб, який допомагає налагоджувати стосунки, виявляти Божу любов і особисто звіщати Євангеліє.

Так само неправильно вважати, що кожного разу, коли місіонерська команда щось будує, вона позбавляє місцевих людей можливості заробити. Нові приміщення для служіння часто створюють довгострокові робочі місця для місцевих мешканців. Хтось доглядає за територією, готує їжу, забезпечує транспорт, керує програмами служіння, а місцеві церкви використовують ці приміщення для служіння своїм громадам.

Особиста присутність нелегка, але має велику силу

Дозвольте запитати: що легше — придбати квитки, подолати половину земної кулі, пристосовуватися до нової мови й культури, жити в незнайомих і, можливо, незручних умовах чи просто надіслати кошти?

Для багатьох із нас надіслати було б набагато легше. Але не забуваймо, що належна відповідь на Євангеліє — це взяти свій хрест і йти за Христом (Матвія 10:38). Це значно глибший заклик до послуху, ніж просто переказати гроші. Євангеліє ніколи не закликало нас обирати найлегшу форму послуху.

Коли людина жертвує своїм часом, комфортом, звичною стабільністю та безпекою заради того, щоб приїхати й послужити іншим, це передає надзвичайно сильне послання, якого ніколи не передадуть самі гроші.

Апостол Павло висловив це так:

«Ми так прив’язалися до вас, що бажали передати вам не лише Боже Євангеліє, але й свої душі, бо ви стали для нас любими. Тож згадайте, брати, нашу працю та труднощі: ніч і день ми працювали, щоб не обтяжити когось із вас, і проповідували вам Боже Євангеліє» (1 Солунян 2:8–9).

Пригадую, як невдовзі після звільнення Херсона я проповідував в одній із місцевих церков. Росіяни вже почали нещадно обстрілювати місто. Поки я говорив, вибухи змушували тремтіти вікна й тривожили людей. Я попросив усіх зосередитися і спокійно нагадав їм про Божу турботу та захист. Потім продовжив говорити про віру, жертовність і Євангеліє. Люди слухали дуже уважно.

А тепер уявіть, що я залишився б удома. Замість того щоб відвідати цих людей, я надіслав би їм гроші та відео, у якому розповідав би, наскільки могутній Бог і як Він може їх захистити. Це не справило б такого самого впливу. Мої слова здавалися б порожніми, а істини — поверховими.

Рішення поїхати — це видимий прояв віри перед очима тих, до кого ми приходимо і з ким ділимося Євангелієм. Такі видимі кроки віри — відмовитися від комфорту й вирушити туди, де люди страждають і перебувають у небезпеці, — є одним із найсильніших свідчень Євангелія.

Місіонерські поїздки змінюють обидві сторони

Одне з найбільших непорозумінь щодо місій і короткострокових місіонерських поїздок полягає в тому, що користь від них нібито отримують лише ті, до кого приїжджають місіонери. Насправді Бог часто змінює не лише тих, кому служать місіонери, а й тих, хто їх посилає та хто їде служити.

Тисячі місіонерів, які згодом присвятили цьому все своє життя, уперше побачили Божу любов до народів саме під час короткострокової місіонерської поїздки. Я — один із них.

Моя перша місіонерська поїздка до України відбулася 1994 року. Ми приїхали виконати дуже просте завдання — те, що місцеві українці могли б зробити швидше, краще й дешевше. Ми звели триметровий бетонний паркан навколо території, де планували побудувати біблійний інститут.

Передбачалося, що паркан простоїть близько дев’яти місяців, поки триватиме будівництво. Минуло вже понад тридцять років, а він і досі стоїть. Це влучне нагадування про те, що навіть короткострокова місія може мати довгострокові наслідки.

Я приїхав будувати паркан, але тоді ще не розумів, що через цей паркан Бог формував із мене місіонера. Ті кілька тижнів, проведені в Одесі влітку 1994 року, пробудили в мені покликання, яке зрештою привело мене назад до цього ж міста. Через десятиліття я служив на тій самій території, де колись уперше працював.

З погляду чистої економіки ця поїздка могла здаватися невдалою. Ми «змарнували» тисячі доларів на авіаквитки. Але з Божої перспективи вона була успішною, адже змінила напрямок усього мого життя. Такий результат неможливо виміряти в доларах і центах.

Посилайте і людей, і ресурси

Якщо ви почуєте, що хтось пропонує надсилати гроші замість людей, нагадайте йому, що це хибне протиставлення. Новий Завіт чітко наголошує на необхідності посилати людей, хоча для цього, безумовно, потрібні й фінанси.

Однак мені здається, що наша найбільша проблема — не брак грошей, а брак готових і здатних християн, які погодяться залишити домашній комфорт, узяти свій хрест і піти за Христом аж до краю землі.

За гроші можна звести будівлі, надрукувати Біблії та профінансувати різні служіння. Але гроші не можуть замінити вірного християнина, який сидить у чиємусь домі, вивчає мову людей, розділяє їхні тягарі, відкриває разом із ними Писання і виявляє любов Христа в особистому спілкуванні.

Саме так Бог вирішив спасти світ. І саме так Він і сьогодні поширює Євангеліє.