Біблійний текст
15 А коли зійшла світова зірниця, то Анголи принагляли Лота, говорячи: «Уставай, візьми жінку свою та обох дочок своїх, що знаходяться тут, щоб тобі не загинути через гріх цього міста».
16 А що він вагався, то ті мужі через Господню до нього любов схопили за руку його, і за руку жінки його, і за руку обох дочок його, і вивели його, і поставили поза містом.
17 І сталося, коли один з них виводив їх поза місто, то промовив: «Рятуй свою душу, не оглядайся позад себе, і не затримуйся ніде в околиці. Ховайся на гору, щоб тобі не загинути».
23 Сонце зійшло над землею, а Лот прибув до Цоару.
24 І Господь послав на Содом та Гомору дощ із сірки й огню, від Господа з неба.
25 І поруйнував ті міста, і всю околицю, і всіх мешканців міст, і рослинність землі.
26 А жінка його, Лотова, озирнулася позад нього, — і стала стовпом соляним!
Буття 19:15–17, 23–26, переклад Івана Огієнка
Гравюра Гюстава Доре, що зображує втечу Лота із Содома, зупиняє погляд на одній трагічній миті. Лот і його доньки продовжують свій шлях, а його дружина озирається назад. У Біблії сказано, що вона стала соляним стовпом. Про те, що саме сталося тієї миті, тлумачі сперечаються й досі. Одні бачать у цьому буквальне покарання, інші звертають увагу на соляні утворення в районі Мертвого моря. Але незалежно від того, як розуміти ці слова, для нас цей образ залишається символом людини, яка застигла між минулим і майбутнім.
Проблема дружини Лота полягала не в тому, що вона озирнулася назад. Кожен із нас переживає розлуки. Кожен зберігає спогади про дім, про людей, про час, який уже ніколи не повернеться. У цьому немає нічого поганого. Бог не позбавляє людину пам’яті й не вимагає забути все, що було раніше.
Справжня небезпека виникає тоді, коли ми хочемо жити там, де нас уже немає. Коли намагаємося повернути життя, яке вже минуло. Коли спогади перестають бути частиною нашої історії й стають місцем, у якому ми хочемо залишитися.
Ніхто з нас не може викреслити своє минуле. У ньому були радощі й помилки, перемоги й поразки, зустрічі й розставання. Усе це зробило нас тими, ким ми є сьогодні. Але нам не можна зациклюватися на тому, що залишилося позаду.
Схожу історію ми бачимо й у долі ізраїльського народу. Бог вивів Ізраїль з єгипетського рабства, але вже незабаром люди почали згадувати своє колишнє життя. Вони говорили про м’ясо й хліб, про звичний уклад і про те, що раніше було краще. Їхній гріх полягав не в тому, що вони згадували Єгипет. Гріх почався тоді, коли спогади перетворилися на нарікання, а бажання йти вперед змінилося прагненням повернутися назад.
Людська пам’ять влаштована дивовижним чином. З часом ми часто забуваємо біль і починаємо ідеалізувати минуле. Нам здається, що вчора все було простішим, безпечнішим і кращим. Але минуле приваблює нас не лише тому, що воно було хорошим. Воно приваблює нас ще й тому, що вже відоме. Майбутнє вимагає мужності й довіри.
Одного разу наша сім’я теж опинилася між минулим і майбутнім. Після того як ми були змушені залишити Східну Україну, нам надали тимчасове житло під Києвом. Будинок ще не був добудований. Деякі кімнати стояли порожніми, а на вікнах не було штор.
Я добре пам’ятаю один день. Ми сиділи на кухні, і сонячне світло било просто в очі. Першою думкою було придбати штори, щоб закрити вікно. Але слідом прийшла інша думка: навіщо? Адже це тимчасово. Ми скоро повернемося додому.
І раптом я зрозумів, що ми живемо очікуванням минулого. Ми не купували найпростіших речей, не будували планів, не наважувалися пустити коріння, бо подумки залишалися там, звідки поїхали. Усе, що було в нас раніше, — меблі, книжки, посуд, звичне життя, — залишилося позаду, але ми й далі жили так, ніби ось-ось повернемося.
Того дня ми з дружиною прийняли важливе рішення. Усе, що залишилося позаду, залишиться в нашій пам’яті, але жити потрібно тут і зараз. Ми вирішили перестати сприймати себе як тимчасових людей і почати будувати життя заново.
Це рішення змінило багато чого. Ми почали інакше дивитися на своє майбутнє. Ми прийшли до місцевої церкви й вирішили стати її частиною. Поступово оточуючі теж перестали бачити в нас випадкових гостей, які завтра зникнуть. Вони почали сприймати нас як людей, з якими можна разом працювати, будувати стосунки, служити й рухатися далі.
Саме тоді в нашому житті розпочався новий етап. Моя дружина почала писати книжки, а я отримав можливість продовжити своє служіння. Ми не відмовилися від свого минулого, але перестали жити лише ним.
І в цьому, мабуть, полягає один із важливих євангельських уроків історії дружини Лота.
Бог ніколи не закликає людину забути все, що було раніше. Навпаки, Писання знову і знову говорить: «Пам’ятай». Пам’ятай шлях, яким вів тебе Господь. Пам’ятай визволення. Пам’ятай свої помилки й Божу милість. Пам’ять допомагає нам бути вдячними й робити висновки.
Але Бог не хоче, щоб минуле стало нашим домом.
Саме так Бог виводить нас зі стану гріха, із життя старої людини, і дарує нам спасіння. Але спасіння — це не лише момент навернення, а й шлях, на який Господь запрошує кожного з нас.
Писання закликає: «Святий нехай ще освячується». Бог не просто звільняє людину від минулого, а веде її далі, відкриваючи перед нею нові горизонти. Він закликає нас не застигати між тим, що залишилося позаду, і тим, що Він приготував попереду.
Уся Біблія пронизана цією думкою. На її сторінках ми знову і знову бачимо, як Бог веде людину до зрілості, до преображення, до глибшого пізнання Його волі. Навіть зустріч учнів із Христом не стала кінцевою точкою їхнього шляху. Навпаки, вона стала лише початком довгої дороги, на якій їм довелося вчитися, помилятися, змінюватися й дедалі більше уподібнюватися своєму Вчителеві.
Історія Лота та його дружини нагадує нам про те, що зупинитися на півдорозі — не вихід. Справжній вихід — продовжувати йти вперед, довіряючи Богові й не дозволяючи минулому утримувати нас там, звідки Господь уже вивів.
